Назвали його Лаєн.

Великий красивий кобель чау з розкішною вогняною гривою.
Його перші господарі - молода подружня пара - взяли місячне цуценя і пів року не відпускали його з рук.
Не любити його було неможливо - сила життя в ньому світилась наскрізь всіма барвами та розмаїттям.
Але настав день, коли господиня зрозуміла, що їхня сім'я скоро збільшиться.
І це був перший день, коли світ Лаєна змінився.
Пройшло зовсім мало часу, господарі взяли восьмимісячне цуценя на повідок, запакували в дві валізи всі миски, гребінці, іграшки, чудове м’яке ліжечко, навіть улюблену величезну кісточку, яку він гриз останніх два дні і вишли з дому.
Лаєн радісно махав хвостом.
Ні, він розумів, що ці двері закриються перед ним вже назавжди, але він так щиро любив цих людей, що не міг, не допускав думки....
...Його привели в будинок через дві вулиці. Він добре знав цю дорогу, бо не раз тут, за рогом перегавкувався з доберманом. І цей під’їзд він знав чудово - саме тут завжди сиділа велика біла кішка з порваним вухом - її запах і далі був на сходах...
...Двері відкрив дивний чоловік, напевно не дуже старий, але якийсь втомлений. Він взяв повідок і потягнув Лаєна в дім.
Чау не зрушив з місця, але чоловік ласкаво його покликав і знову потягнув до себе.
Тієї ж миті обірвалась нитка минулої долі, змінилось все - час, запахи, світло, кольори - Лаєн став іншим, ніби хтось вітром згасив полум'я свічки в глибині темних очей.
...
Пройшло три роки. Проржавіла миска із зіпсутою водою стояла в кутку брудної обдертої кухні. Та Лаєну було байдуже – воду він любив пити з озера неподалік від дому.
Господар підійшов до пса, щось пробубнів під ніс і вказав Лаєну на двері.
На вулиці львівська сирість сперечалась з холодом. Сьогодні Лаєну щось не дуже хотілось іти під накрапаючий дощ, але шлунок також давав чути за себе, і тому час було відвідати всі «хлібні» місця.
Лаєн пройшов повз білу кішку, яка вже встигла повернутися зі смітників.
Дивно, але з того дня, як пес оселився в домі, вони проходили поряд ніби не помічаючи одне одного. Цуценяча скажена радість в намаганні догнати цей обдертий сіро-білий хвіст залишилась в далекому минулому.…
Дійшовши до краю тротуару, Лаєн тихенько став коло якоїсь бабусі – і так само тихенько перейшов разом з нею дорогу. Лаєн старанно обходив людей та інших собак. За ці три роки він навчився бути невидимим, його мало хто помічав, він жив в своєму світі, цікавому та багатому, але який ніяк не повинен був пересікатися зі світом людей…
Далі дорога вела між старі польські особняки до озера.
Там, в одному з будинків, жила дівчина з двома такими ж чау, як і він. Ця дівчина щовечора залишала йому цілу миску смачної каші з м’ясом. Вона майже ніколи не говорила з ним, і Лаєну це дуже подобалось. Були дні, коли він навіть дозволяв їй погладити себе. Але її собак він не любив – своїм виглядом та домашнім запахом вони нагадували йому давно забуте життя. Це його дратувало, тому Лаєн найбільше радів, коли дівчина виходила до нього одна. Деколи, коли в нього було багато часу, вони мовчки йшли разом на озеро. Там, під старою вербою, дівчина сідала на землю і Лаєн часто лягав поруч. Це були єдині моменти в його житті, коли він дозволяв собі спати міцним, спокійним сном…
Того вечора він вернувся додому пізніше ніж звичайно. Піднявшись на останній поверх, він раптом зупинився – завжди відчинені двері їх обшарпаного помешкання були інші - на них висів великий новесенький замок, який ще зберіг запах мазуту…
Через два дні, ближче до ночі, Лаєн знайшов свого господаря серед поламаних лавок в сквері біля Привокзального базару. Цей сквер він добре знав – тай господар його тут частенько сидів зі своїми друзями.
Господар потріпав Лаєна за загривок, і заснув далі. Пес покрутився навколо і влігся поруч…
Так минула осінь та пів зими. Того року ще не було багато снігу, але господар Лаєна слаб на очах. Він часто пропадав на декілька днів, потім знову з’являвся в ще більш гіршому вигляді. В особливо холодні ночі, Лаєн грів його своїм тілом…
Дівчина з двома чау десь переїхала, але вона ще дуже часто залишала йому щось смачненьке під вербою. Лаєн сумував за нею. І одного разу, коли він пробігав повз замерзле озеро, він побачив її, підбіг, радісно замахав хвостом, чого не пам’ятав з часів далекого минулого. Дівчина так само дуже зраділа, погладила його. Дала дві, ще теплі, котлети та вдягнула на шию повідок.
Такий самий, який колись відрізав його перше життя від другого.
Лаєн весь напружився – він зрозумів, що життя знов змінюється… і він не хотів більше ніяких змін! Але він довіряв цій людині, тому мовчки пішов за нею…
Теплий чистий дім, веселі морди двох інших собак були якісь нереальні та чужі. Повна миска сиру, що явно стояла вже не одну годину, викликала настороженість та підозру. В його житті так не буває…
Лаєн не хотів навіть сісти. Він простояв цілу ніч під дверима, так і не прилігши навіть на мить. Він невідривно дивився на двері і знав, що вони повинні колись відкритися…
Зранку, дівчина вдягнула йому повідок і вивела на вулицю. Лаєн відразу пішов в ту сторону, якою вони прийшли сюди. Дівчина потягнула в іншу… Він все одно ще вірив їй, але вже зовсім не вірив в життя….
Пройшло двадцять днів. Лаєн лежав на чистенькій м’якій підстилці. Та йому вже було байдуже, де лежати. Він не хотів ні води, ні тим більше їсти. Він не спав, а просто лежав і тихенько-тихенько підскулював довгу монотонну пісню про втрачену свободу…
Дівчина часто підходила до нього, ставала на коліна, довго гладила його, і плакала, але Лаєну було все одно…
…. Коли в сквері, де на лавці дрімав його господар, дівчина зняла йому ошийник – Лаєн вперше за весь час вдихнув повними грудьми. Він підійшов до господаря, почав лизати його ноги. А звиклий удар подертим черевиком в бік, викликав лише бурю радості, як в дев’ятимісячного цуценяти…
Через три дні, Лаєн знову зустрів свою lдівчину біля їхнього дерева на озері. Там вони довго сиділи поруч під старою вербою і слухали, як підспівує вітер…
… А через день, кудись занадто спішилась машина…